Кожне місце має щось своє, таке далеке і близьке одночасно. Те, від чого ми тікаємо і до чого біжимо на зустріч, або що ми жадано шукаємо, а потім відпускаємо. Той запах завжди повертає мене туди, куди босоніж зовсім не хочеться ступати, але без нього -я вже не я. Крок. І ще один та все швидше...і все починається з початку.Безліч людей, які немов переживають одну й ту саму подію сотню раз підряд, а серед них ти, немов один розумієш, що все повторюється, але залюбки даруєш мені цей спогад знову, і знову, і знову.Досить. Ти як завжди ідеальний: і зачіска, і одяг, і запах, але це — не ти… ти глибоко мовчиш, лише чути твоє дихання, таке пусте але багатослівне, що навіть приглушує всі нісенітниці, які просто видираються з людей, та і з мене також. І все як завжди, ти тихо підійдеш, подаруєш якусь малопомітну усмішку, бовкнеш кілька слів, які вже давно вивчені мною напам'ять, запропонуєш скуштувати мої улюблені цукерки, а я, як завжди, відмовлюсь, бо вони ж не такі солодкі як ти, а потім притиснеш мене щосили( для мене щосили, для тебе ж –ніяк), а я знову залишу на згадку:і номер, і погляд, та ще якусь дрібничку,- все що забажаєш, окрім частинки себе. А далі, мовчки піду, не вимовивши ні слова, навіть не сказавши до зустрічі. Адже її, як завжди, не буде.
Лише потім, де-не-де, пролетить пух з тополі, пройде можливо нічна злива і стрілка годинника буде якнайшвидше переганяти саму себе, і саме тоді, коли всі надії і очікування залишилися в минулому прийде твоє не таке жадане повідомлення, і все почнеться спочатку. Прогулянка парком, всі ті ж перехожі, і наші бездонні цілунки, твої недоотриманні обійми і вогник у наших очах. І немов вперше нахлине щастя, підкосить так ноги, що я аж впаду, а ти ж посміхнешся, прошепчеш: «Незграбна, таку я люблю». Я знову довірюсь твоєму коханню, і всім тим словам, що у тебе в думках, але що ти не говориш, бо не хочеш брехати, кидати в оману мої почуття. Тихіше, затримаєш мить, що триває секунду, що зводить нас з розуму, що б запам'ятати нас щасливими, що б завжди повертатися до неї. І разом сховам її туди, де саме потаємне, що б потім після розлуки, прощання, і викинутих слів на вітер повертатися до неї.
А надалі ми мовчки підемо, не сказавши ні слова, не поглянувши навіть один одному у вічі, не крикнувши навіть «Бувай». Бо «Бувай»- це прощання назавжди, а назавжди прощатись не хочеться. Бо все рівно, рано чи пізно, ми будемо чекати нашої зустрічі у теплій кав'ярні, де лежить в'язана скатертина, а подих книг і кави відчувається заздалегідь.